What do you think?
Rate this book
A Room of One’s Own
A Room of One's Own is an extended essay by Virginia Woolf. First published on the 24th of October, 1929, the essay was based on a series of lectures she delivered at Newnham College and Girton College, two women's colleges at Cambridge University in October 1928. While this extended essay in fact employs a fictional narrator and narrative to explore women both as writers and characters in fiction, the manuscript for the delivery of the series of lectures, titled Women and Fiction, and hence the essay, are considered nonfiction. The essay is seen as a feminist text, and is noted in its argument for both a literal and figural space for women writers within a literary tradition dominated by patriarchy.
112 pages, Paperback
First published October 24, 1929
About the author
Virginia Woolf
2,110 books30.7k followers(Adeline) Virginia Woolf was an English novelist and essayist regarded as one of the foremost modernist literary figures of the twentieth century.
During the interwar period, Woolf was a significant figure in London literary society and a member of the Bloomsbury Group. Her most famous works include the novels Mrs. Dalloway (1925), To the Lighthouse (1927), and Orlando (1928), and the book-length essay A Room of One's Own (1929) with its famous dictum, "a woman must have money and a room of her own if she is to write fiction."
During the interwar period, Woolf was a significant figure in London literary society and a member of the Bloomsbury Group. Her most famous works include the novels Mrs. Dalloway (1925), To the Lighthouse (1927), and Orlando (1928), and the book-length essay A Room of One's Own (1929) with its famous dictum, "a woman must have money and a room of her own if she is to write fiction."
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 41 reviews
October 7, 2026
Книжка із безліччю наліпок, які не відліплюю, а залишаю, бо точно до цього повертатимуся. Книжка, до якої потрібно було дорости.
Головний текст — есей «Власна кімната». Найперше варто сказати, що це чудовий приклад есеїстики, бо тут дуже виразно прослідковується рух думки, власне ми ступаємо слідами авторки й стежимо за плином ідей. Вулф збиралась міркувати про «Жінок в художній літературі», але написала дещо більше — вона не вручила самородок нового знання у кінці, а запустила механізм сумнівів й індивідуального пошуку формули умов для творчості.
Що потрібно, щоби творити? Сон, їжа, гроші, місце. «Неможливо добре думати, добре кохати, добре спати, якщо не поїсти добре». Дуже важливим у формулі також є відчуття свободи, коли ти маєш право на власне ставлення, тобто можеш «думати про речі самі по собі» — подобається/не подобається/ хороше/погане. І усвідомлення, що ти робиш, бо творчість — це зазвичай рух проти течії, адже «світ не просить людей писати вірші, романи чи історичні книжки; світ їх не потребує». Процес творчості — це кропітка праця із якою творець чи творчиня залишаються наодинці. І одна справа — нести свій тягар крізь байдужість світу, а інша — ще й долати неприйняття, бо ти жінка.
Вона міркує про те, а якими будуть жінки за 100 років — прошу дуже: у 2026 ми знаємо, якими ми є. Я думаю, що сьогодні у цьому есеї багато було би присвячено тиші, можливості бути поза соцмережами, поза новинами, поза упередженнями про те, як має бути, поза пошуком ворк-лайф беленс. І «власна кімната» — це був би не лише фізичний простір, але й ментальний, темпоральний, інтелектуальний. «Власна кімната» — це коли ти маєш можливість побути в моменті й подумати. Цікаво, що Джейк Остін не мала власного кабінету, вона писала у загальній вітальні, спостерігала за людьми й характерами — і писала, позбавлена можливості подорожувати й вільно походжати. Ця історія нагадування, що інтелектуальна свобода багато у чому залежить і від матеріальної.
Права і можливості жінок у реальному житті відрізнялися від тих образів, які поставали у літературі: Клеопатра, Антігона, Емма Боварі — усі вони зірки. «Насправді якби жінка існувала лише в художній літературі, написаній чоловіками, можна було б уявити її особою надзвичайно важливою». Тут хотілося б поміркувати про яскравих героїнь української літератури і те, якими їх зображали українські письменники… але не сьогодні.
Вулф нагадує, якими важливими є попередники й попередниці, адже «шедеври не народжують поодиноко та самотньо; вони є результатом багаторічного спільного мислення». Важить хор голосів, бо лише з нього може виокремитися той єдиний направду яскравий голос. Нам потрібен масив написаного, щоб зрештою зʼявилося те, що увійде в канон, буде знаковим і важливим.
Головний текст — есей «Власна кімната». Найперше варто сказати, що це чудовий приклад есеїстики, бо тут дуже виразно прослідковується рух думки, власне ми ступаємо слідами авторки й стежимо за плином ідей. Вулф збиралась міркувати про «Жінок в художній літературі», але написала дещо більше — вона не вручила самородок нового знання у кінці, а запустила механізм сумнівів й індивідуального пошуку формули умов для творчості.
Що потрібно, щоби творити? Сон, їжа, гроші, місце. «Неможливо добре думати, добре кохати, добре спати, якщо не поїсти добре». Дуже важливим у формулі також є відчуття свободи, коли ти маєш право на власне ставлення, тобто можеш «думати про речі самі по собі» — подобається/не подобається/ хороше/погане. І усвідомлення, що ти робиш, бо творчість — це зазвичай рух проти течії, адже «світ не просить людей писати вірші, романи чи історичні книжки; світ їх не потребує». Процес творчості — це кропітка праця із якою творець чи творчиня залишаються наодинці. І одна справа — нести свій тягар крізь байдужість світу, а інша — ще й долати неприйняття, бо ти жінка.
Вона міркує про те, а якими будуть жінки за 100 років — прошу дуже: у 2026 ми знаємо, якими ми є. Я думаю, що сьогодні у цьому есеї багато було би присвячено тиші, можливості бути поза соцмережами, поза новинами, поза упередженнями про те, як має бути, поза пошуком ворк-лайф беленс. І «власна кімната» — це був би не лише фізичний простір, але й ментальний, темпоральний, інтелектуальний. «Власна кімната» — це коли ти маєш можливість побути в моменті й подумати. Цікаво, що Джейк Остін не мала власного кабінету, вона писала у загальній вітальні, спостерігала за людьми й характерами — і писала, позбавлена можливості подорожувати й вільно походжати. Ця історія нагадування, що інтелектуальна свобода багато у чому залежить і від матеріальної.
Права і можливості жінок у реальному житті відрізнялися від тих образів, які поставали у літературі: Клеопатра, Антігона, Емма Боварі — усі вони зірки. «Насправді якби жінка існувала лише в художній літературі, написаній чоловіками, можна було б уявити її особою надзвичайно важливою». Тут хотілося б поміркувати про яскравих героїнь української літератури і те, якими їх зображали українські письменники… але не сьогодні.
Вулф нагадує, якими важливими є попередники й попередниці, адже «шедеври не народжують поодиноко та самотньо; вони є результатом багаторічного спільного мислення». Важить хор голосів, бо лише з нього може виокремитися той єдиний направду яскравий голос. Нам потрібен масив написаного, щоб зрештою зʼявилося те, що увійде в канон, буде знаковим і важливим.
January 6, 2026
Де б набратися такої легкості і грайливості, як у Вулф, в ці смутні часи.
August 31, 2025
Надпотужно. Здавалося б, ідея проста. Але Вульф вдалося зробити круте дослідження, яке (на жаль) актуальне і сьогодні.
September 5, 2025
"Власна кімната", "Жінки та художня література " і "Роздуми про мир під час повітряної тривоги" просто маст рід (остання особливо для нас, українців та українок, досить актуальна)
November 28, 2025
"...якщо ви коли-небудь захочете писати прозу чи поезію, вам необхідні будуть пʼятсот фунтів на рік і кімната із замком на дверях..."
різкий та прямолінійний розтин по живому на тему жінки у літературі. незліченна послідовність точних порізів на творчості цілих поколінь письменниць, дослідження їхніх текстів та впливу фінансів і простору на формування художнього твору.
"...коли жінка говорить до інших жінок, вона повинна мати в запасі кілька неприємних слів..."
і все ж, під цією гостротою відчувається не осуд, а турбота. Вулф ріже не для того, щоб завдати болю. у цій суворості є дивна ніжність.
"...тож я прошу вас писати книжки найрізноманітніших гатунків, не соромлячись жодної теми, якою б тривіальною чи, навпаки, серйозною вона не здавалася..."
різкий та прямолінійний розтин по живому на тему жінки у літературі. незліченна послідовність точних порізів на творчості цілих поколінь письменниць, дослідження їхніх текстів та впливу фінансів і простору на формування художнього твору.
"...коли жінка говорить до інших жінок, вона повинна мати в запасі кілька неприємних слів..."
і все ж, під цією гостротою відчувається не осуд, а турбота. Вулф ріже не для того, щоб завдати болю. у цій суворості є дивна ніжність.
"...тож я прошу вас писати книжки найрізноманітніших гатунків, не соромлячись жодної теми, якою б тривіальною чи, навпаки, серйозною вона не здавалася..."
March 15, 2020
прекрасний есей Вірджинії Вулф. про необхідність грошей і власної кімнати (room). про 1 млрд 623 мільйони людей у 1928. про довготривалий і гидкий мем про "танцюючу собаку". про жінок і літературу.
March 15, 2019
Якось Вірджинію Вулф попросили підготувати лекцію на тему жінок у літературі. Вона почала збирати матеріали для неї, багато розмірковуючи на тему. З цього зрештою і постала ця невеличка, але важлива книжечка.
Чому ми знаємо так мало жінок-літераторок, які творили до XX-ого століття? А до XVIII-ого століття фактично не знаємо жодної?
Вірджинія Вулф, розглядаючи здебільшого приклади своїх землячок-британок, роздумує про те, які ж умови повинна мати жінка, щоб написати хоч якусь, а тим паче хорошу книжку. Висновок, якого вона доходить, здавалося б, простий і очевидний: власний простір. Тобто власну кімнату, особистий час, гроші, щоб задовольняти свої базові потреби. Лише за таких умов у жінки буде можливість сісти і писати. На жаль, на протязі століть більшість, коли не всі, жінки не мали такої розкоші. Уже хрестоматійним є приклад "сестри Шекспіра": пані Вулф робить висновок, що, якби Шекспір народився жінкою, то за такого ж обдарування і таких же умов, він не мав би можливості творити і залишився б хіба крапкою у книзі історії. Таким чином есей про жінок-письменниць набуває феміністичного посилу.
Минуло майже сто років від дати публікації "Власного простору" і у наш час жінки пишуть не менше і не гірше, ніж чоловіки, здобувають найпрестижніші премії, їхні книги продаються великими накладами. У своєму есеї Вірджинія Вулф висловлює сподіванку на те, що колись так і буде, приємно бачити, що вона не помилялася.
Чому ми знаємо так мало жінок-літераторок, які творили до XX-ого століття? А до XVIII-ого століття фактично не знаємо жодної?
Вірджинія Вулф, розглядаючи здебільшого приклади своїх землячок-британок, роздумує про те, які ж умови повинна мати жінка, щоб написати хоч якусь, а тим паче хорошу книжку. Висновок, якого вона доходить, здавалося б, простий і очевидний: власний простір. Тобто власну кімнату, особистий час, гроші, щоб задовольняти свої базові потреби. Лише за таких умов у жінки буде можливість сісти і писати. На жаль, на протязі століть більшість, коли не всі, жінки не мали такої розкоші. Уже хрестоматійним є приклад "сестри Шекспіра": пані Вулф робить висновок, що, якби Шекспір народився жінкою, то за такого ж обдарування і таких же умов, він не мав би можливості творити і залишився б хіба крапкою у книзі історії. Таким чином есей про жінок-письменниць набуває феміністичного посилу.
Минуло майже сто років від дати публікації "Власного простору" і у наш час жінки пишуть не менше і не гірше, ніж чоловіки, здобувають найпрестижніші премії, їхні книги продаються великими накладами. У своєму есеї Вірджинія Вулф висловлює сподіванку на те, що колись так і буде, приємно бачити, що вона не помилялася.
March 28, 2026
Клаптик землі і два раба, або ж власну кімнату й гарантований безумовний дохід в 500 фунтів (25-30 тис. на сучасні гроші) на рік потребує жінка для того щоб бути письменницею, бо… в чоловіків-письменників все це є. До такої дещо суперечливої тези приходить Вірджинія Вулф. Якщо перекладати сучасною мовою: це спроба за образом і подобою привілейованого білого чоловіка виліпити привілейовану білу жінку, яка, як варіант дозвілля, зможе дозволити собі трохи погратися в оцю вашу літературу, але без напруження: “Книжка має бути якось пристосована до тіла, тож можна ризикнути й сказати, що книжки, написані жінкою, мають бути коротшими, ніж чоловічі, й оформлені так, щоб не вимагати довгих годин постійної й безперервної роботи.”. Що ж до всіх інших, непривілейованих, то пофігу на них “Бо геній на кшталт Шекспіра не народжується в середовищі трудового, неосвіченого, поневоленого люду. Він не народився в Англії серед саксів і бритів. Він не народиться і сьогодні серед робітничого класу”.
Але на дворі модерна доба, і її образ аристократичної жіночої письменниці, не витримує перевірки реальністю. Суто професійно, через аналіз свого сприйняття чужих текстів, вона це відчуває. А як людина продовжує плекати надію на нову золоту аристократичну добу, на цей раз вже рівноправну. Красиву, і трохи наївну формулу “писати треба тоді, коли не можеш не писати”, Вірджинія Вулф перетворює в “якщо є гроші - можеш трохи пописати" - в ліниве захоплення багатіїв (я так підозрюю що для неї воно чимось таким і було). Чому багатіїв - це ж всього 25-30 тис фунтів на рік - середня зарплата в Британії, ну.. тому що для того щоб отримувати такі гроші не працюючи, вам бажано б мати капітал в (+/-) мільйон, що не так вже й мало.
Було цікаво читати про її сприйняття літературних творів, вона добре підсвічує проблеми нерівності статей, актуальні на час написання, цікаво поєднані “сухий” есей з художніми елементами (початок взагалі майже художній твір), але коли справа переходить від творчості й окремих деталей, до принципів й (соціально-економічних, але не тільки) узагальнень - хороша письменниця перетворюється в погану мислительку.
Але на дворі модерна доба, і її образ аристократичної жіночої письменниці, не витримує перевірки реальністю. Суто професійно, через аналіз свого сприйняття чужих текстів, вона це відчуває. А як людина продовжує плекати надію на нову золоту аристократичну добу, на цей раз вже рівноправну. Красиву, і трохи наївну формулу “писати треба тоді, коли не можеш не писати”, Вірджинія Вулф перетворює в “якщо є гроші - можеш трохи пописати" - в ліниве захоплення багатіїв (я так підозрюю що для неї воно чимось таким і було). Чому багатіїв - це ж всього 25-30 тис фунтів на рік - середня зарплата в Британії, ну.. тому що для того щоб отримувати такі гроші не працюючи, вам бажано б мати капітал в (+/-) мільйон, що не так вже й мало.
Було цікаво читати про її сприйняття літературних творів, вона добре підсвічує проблеми нерівності статей, актуальні на час написання, цікаво поєднані “сухий” есей з художніми елементами (початок взагалі майже художній твір), але коли справа переходить від творчості й окремих деталей, до принципів й (соціально-економічних, але не тільки) узагальнень - хороша письменниця перетворюється в погану мислительку.
September 4, 2025
Читати й перечитувати, бо есеї Вірджинії Вулф - це і горрор, і взірець стилю, і ліричність, мудрість, іронічність, гострота розуму, вболівання і біль за жінок. І ще бездоганний смак у літературі (Емілі Бронте для Вірджинії Вулф - найтоповіша письменниця 19 століття, що мене безмежно втішило).
І ще мені здається, що вона підтримувала б сучасних книжкових блогерок. В есеї про хвороби вона писала, що над нами тяжіє авторитет критиків і ми боїмося братися, до прикладу, за Шекспіра. А під час грипу, лихоманки, всі застереження відпадають і Шекспір читається за милу душу. При цьому, заохочує Вулф, слід брати олівець і черкати на полях, сміливо писати свої думки і зауваження, і начхати на літературних критиків.
"Однією з властивостей хвороби є необачність, - тоді ми поза законом, - і саме необачність потрібна нам при читанні Шекспіра. Не те щоб ми мали дрімати, читаючи його, але коли ми повністю при свідомості, його слава залякує та викликає нудьгу, а погляди критиків притупляють у нас той грім переконання, який, навіть якщо це ілюзія, все одно є такою корисною оманою, такою приголомшливою насолодою, таким потужним імпульсом до того, щоб читати великих людей. Шекспір нам приївся; наш патернальний уряд цілком міг би заборонити писати про нього, як заборонили міським бешкетникам малювати на його пам'ятнику у Стратфорді. Попри весь цей галас критики можна ризикнути висловити власну думку приватно чи зробити нотатки на полях; але зі знанням, що хтось уже сказав це до тебе або сказав це краще, запал зникає. Хвороба у своїй королівській величі змітає все набік і залишає людину сам на сам із Шекспіром. З його надмірною силою і нашою надмірною зарозумілістю всі бар'єри падають, вузли розплутуються, мозок дзвенить і бринить Ліром ми Макбетом, і навіть сам Колрідж попискує тоді десь у кутку, як миша".
І ще мені здається, що вона підтримувала б сучасних книжкових блогерок. В есеї про хвороби вона писала, що над нами тяжіє авторитет критиків і ми боїмося братися, до прикладу, за Шекспіра. А під час грипу, лихоманки, всі застереження відпадають і Шекспір читається за милу душу. При цьому, заохочує Вулф, слід брати олівець і черкати на полях, сміливо писати свої думки і зауваження, і начхати на літературних критиків.
"Однією з властивостей хвороби є необачність, - тоді ми поза законом, - і саме необачність потрібна нам при читанні Шекспіра. Не те щоб ми мали дрімати, читаючи його, але коли ми повністю при свідомості, його слава залякує та викликає нудьгу, а погляди критиків притупляють у нас той грім переконання, який, навіть якщо це ілюзія, все одно є такою корисною оманою, такою приголомшливою насолодою, таким потужним імпульсом до того, щоб читати великих людей. Шекспір нам приївся; наш патернальний уряд цілком міг би заборонити писати про нього, як заборонили міським бешкетникам малювати на його пам'ятнику у Стратфорді. Попри весь цей галас критики можна ризикнути висловити власну думку приватно чи зробити нотатки на полях; але зі знанням, що хтось уже сказав це до тебе або сказав це краще, запал зникає. Хвороба у своїй королівській величі змітає все набік і залишає людину сам на сам із Шекспіром. З його надмірною силою і нашою надмірною зарозумілістю всі бар'єри падають, вузли розплутуються, мозок дзвенить і бринить Ліром ми Макбетом, і навіть сам Колрідж попискує тоді десь у кутку, як миша".
January 1, 2026
«Адже кожна книжка є продовженням попередньої, незважаючи на нашу звичку оцінювати кожну з них окремо. І я також мушу розглядати її — цю невідому жінку — як спадкоємицю всіх тих жінок, доля яких сьогодні пронеслася переді мною, і замислитися, які риси та обмеження вона успадкувала». Дивно, що книжка, написана сто років тому й спрямована на дослідження традицій феміністичної літератури в Британії, змушує замислитися про власні умови для роботи та творчості.
Письменниця пише не лише про фемінізм, а й пояснює традицію об’єктивізації жінок у художній літературі. Вона намагається вивести письменниць з ізоляції, щоб переосмислити й доповнити літературний канон новими досвідами.
«Тому, коли я прошу вас заробляти гроші та мати власну кімнату, насправді я прошу вас жити з усвідомленням реальності, а отже — жити захопливо, навіть якщо не вдасться донести сенс цього іншим». «Власна кімната» — водночас метафора й реальна необхідність психологічної стабільності та фінансової безпеки для творчості.
Письменниця пише не лише про фемінізм, а й пояснює традицію об’єктивізації жінок у художній літературі. Вона намагається вивести письменниць з ізоляції, щоб переосмислити й доповнити літературний канон новими досвідами.
«Тому, коли я прошу вас заробляти гроші та мати власну кімнату, насправді я прошу вас жити з усвідомленням реальності, а отже — жити захопливо, навіть якщо не вдасться донести сенс цього іншим». «Власна кімната» — водночас метафора й реальна необхідність психологічної стабільності та фінансової безпеки для творчості.
February 13, 2025
Дуже важлива книга для теорії феміністичного дискурсу.
Вона не написана складно і зарозуміло, вона читається легко і так цікаво.
Вірджинія Вулф тут розглядає звʼязок жінки і літератури у різних аспектах: і жінки як письменниці, і жінки як персонажки, і як читачки, і взаємодію з чоловіками у літературі.
Для мене найдавнішим став аспект взаємодії жінки із простором, у якому вона почала писати.
Книга загалом наштовхує на багато роздумів і розуміння подальшої, сучасної літератури.
«…і вона колись напише кращу книжку. Вона буде поетесою, сказала я, ставлячи книжку в кінець полиці. Ще сто років». І вона стала.
Вона не написана складно і зарозуміло, вона читається легко і так цікаво.
Вірджинія Вулф тут розглядає звʼязок жінки і літератури у різних аспектах: і жінки як письменниці, і жінки як персонажки, і як читачки, і взаємодію з чоловіками у літературі.
Для мене найдавнішим став аспект взаємодії жінки із простором, у якому вона почала писати.
Книга загалом наштовхує на багато роздумів і розуміння подальшої, сучасної літератури.
«…і вона колись напише кращу книжку. Вона буде поетесою, сказала я, ставлячи книжку в кінець полиці. Ще сто років». І вона стала.
April 10, 2026
Не знаю, що сказати, окрім того, що погоджуюся з Вірджинією і хочу власну кімнату, а ще власні гроші, за які не треба думати, де взяти.
Написано в стилі Вірджинії, часто заплутано, але це її фішка.
Цілу книжку не полишала думка, що потім сталося і як вона завершила своє життя.
Написано в стилі Вірджинії, часто заплутано, але це її фішка.
Цілу книжку не полишала думка, що потім сталося і як вона завершила своє життя.
October 22, 2025
Яка красива мова
February 18, 2025
A woman must have money and a room of her own if she is to write fiction.
Оскільки серйозна література то треба й серйозний відгук хе-хе
Вірджинія Вульф у своїй роботі "Своя кімната" поєднала як мені здається елементи есеїстики та нонфікшну, створивши роздуми про роль жінки в літературі та суспільстві. Її стиль я б назвала легким, невимушеним, а думки – глибокими та водночас революційними (особливо роздуми про андрогінність). Вона описує не лише красу природи й миті повсякденного життя, а й те, як навіть така, на перший погляд, проста дія, як відвідування бібліотеки, була для жінки обмеженою, навіть в "сучасні" часи пані Вульф.
Есе показує, наскільки складним було становище жінок-письменниць, як історична зневага руйнувала їхні можливості, змушувала приховувати свої прагнення. Вульф наводить приклади Джейн Остін і Шарлотти Бронте, чиї голоси лунали всупереч обставинам, попри суспільні заборони та упередження. Чи змінилося щось суттєво? Важко сказати. Адже пригноблення та придушення торкнулося й українських письменниць.
Достатньо згадати слова Ольги Кобилянської:
Я ніколи не була духовно нижча за оточення, але завжди була самітна, ніхто мене не розумів, ніхто не любив, бо я для них була надто розумна і надто поважна, а коли я закохувалася у когось, він виявлявся боягузом, а мені таких не треба…
"Своя кімната" – це не просто книга, а напевно революційна у свої часи книга. Вона змушує замислитися над тим, як далеко ми просунулися в боротьбі за рівність і скільки ще залишається роботи. Це робота, яка залишає слід і не дає спокою – й саме тому її варто хоч погортати чи почитати цитати на ґудрідсі.
Оскільки серйозна література то треба й серйозний відгук хе-хе
Вірджинія Вульф у своїй роботі "Своя кімната" поєднала як мені здається елементи есеїстики та нонфікшну, створивши роздуми про роль жінки в літературі та суспільстві. Її стиль я б назвала легким, невимушеним, а думки – глибокими та водночас революційними (особливо роздуми про андрогінність). Вона описує не лише красу природи й миті повсякденного життя, а й те, як навіть така, на перший погляд, проста дія, як відвідування бібліотеки, була для жінки обмеженою, навіть в "сучасні" часи пані Вульф.
Есе показує, наскільки складним було становище жінок-письменниць, як історична зневага руйнувала їхні можливості, змушувала приховувати свої прагнення. Вульф наводить приклади Джейн Остін і Шарлотти Бронте, чиї голоси лунали всупереч обставинам, попри суспільні заборони та упередження. Чи змінилося щось суттєво? Важко сказати. Адже пригноблення та придушення торкнулося й українських письменниць.
Достатньо згадати слова Ольги Кобилянської:
Я ніколи не була духовно нижча за оточення, але завжди була самітна, ніхто мене не розумів, ніхто не любив, бо я для них була надто розумна і надто поважна, а коли я закохувалася у когось, він виявлявся боягузом, а мені таких не треба…
"Своя кімната" – це не просто книга, а напевно революційна у свої часи книга. Вона змушує замислитися над тим, як далеко ми просунулися в боротьбі за рівність і скільки ще залишається роботи. Це робота, яка залишає слід і не дає спокою – й саме тому її варто хоч погортати чи почитати цитати на ґудрідсі.
August 9, 2026
Жінка жінці дім.
Хороший автор виходить за межі себе в своєму письмі.
Як все-таки мало змінилось за 100 років, і разом з тим - змінилось все.
Смішно про "жінки писатимуть коротші твори, бо в них немає часу" - згадала Алхімізованих, Гарі Поттера, хлопців з Томену😂
Хороший автор виходить за межі себе в своєму письмі.
Як все-таки мало змінилось за 100 років, і разом з тим - змінилось все.
Смішно про "жінки писатимуть коротші твори, бо в них немає часу" - згадала Алхімізованих, Гарі Поттера, хлопців з Томену😂
August 16, 2020
Дуже потрібний мені текст. І як ніколи вчасний.
Що потрібно жінці, щоб стати письменницею?
«Власна кімната і п‘ятсот фунтів на рік».
Що потрібно жінці, щоб стати письменницею?
«Власна кімната і п‘ятсот фунтів на рік».
October 2, 2016
Вулф піднімає питання становища жінки у літературі. Запитує: якби у Шекспіра була сестра така ж талановита як і він, чи мала б вона ті ж самі можливості стати добрим письменником як і її брат? Скоріш за все, ні. Вона б не отримала відповідної освіти та не мала б виходу у світ, адже тоді світ належав тільки чоловікам. Це зрештою і пояснює, чому деякі письменики брали собі чоловічі псевдоніми, як наприклад, Джордж Еліот чи Марко Вовчок.
"A woman must have money and a room of her own if she is to write fiction.”
"A woman must have money and a room of her own if she is to write fiction.”
June 17, 2023
Я не фанатка прочитання старих феміністичних есе, бо зазвичай, попри свою історичну цінність, зараз вони здаються доволі очевидними й не викликають багато роздумів. Проте, цю книжку я хотіла прочитати вже багато років, бо колись я любила Вірджинію Вульф та те, як вона пише. Тож було цікаво, як в неї з талантом есеїстки (спойлер: дуже добре). Більш того, цю книгу досі багато згадують, радять та ставлять у приклад.
Хочу сказати, що Вульф неймовірно крута та розумна. От серйозно, вона сто років тому розуміла істини, які для деяких людей і зараз явно не здаються очевидними. Тут ви знайдете відповіді на набридливі запитання з категорії «Якщо жінки — рівня чоловікам, то чому вони написали так мало видатних книжок?», «Жінки давно вже мають право писати й видаватися, чому їх все ще порівняно мало?», «Чому жінки писали на меншу кількість різноманітних тем?». Вульф проводить дуже цікаві паралелі. Не тільки між тим, що жінки довгий час не могли ні заробляти, ні самі вирішувати, як їм витрачати свій вільний час, а й між тим, як сильно творчий талант та самовпевненість чоловіків підгодовував той факт, що вони могли увійти в кімнату й заздалегідь вважати себе розумнішими за половину тих, хто там знаходиться. Дійсно, це ж дуже класно, коли розумні професори пишуть, що «найбездарніший чоловік все одно буде кращим за найталановитішу жінку», а ти це слухаєш і отримуєш прекрасний стимул до дії. Все одно зробиш краще, ніж ціла половина населення!
Тут пригадується цитата Вірджинії Депант про те, що окрім загальнолюдської історії, яку жінки витримали на рівні з чоловіками, вони ще витримали й свою власну, причому не менш складну. Це дійсно вражає, що якимось чином, попри усі заборони, знаходилися жінки, які примудрялися писати. Під чоловічими псевдонімами, з купою осуду, чи тихо та непомітно, поки всі виходили з кімнати. Це ж скільки прагнення потрібно мати, щоб попри все виховати в собі стільки розуму та розуміння світу й вкласти це у твори, які досі вважаються геніальними та радо читаються. До речі, мені дуже сподобалося, що Вульф багато розказує про життя письменниць та про те, в яких умовах вони писали. Я не дуже цим цікавилася, тому було щось нове. Плюс вона розказує це «своїми словами», наче ви просто сидите поряд і балакаєте на зворушливі теми.
До речі, Вульф не відмовилася від свого особливого стилю навіть для цієї книжки. По суті, це нон-фікшн, але написаний він доволі художньо. Вульф описує, як саме вона шукала матеріали для цієї книжки, які думки в неї виникали, періодично описує природу, свої вечері та трохи відходить від основної теми заради чогось стороннього. Тому й створюється враження, що це розказують суто тобі й це максимально особиста та дружня розмова.
Також можна прочитати доволі багато особистих думок Вульф стосовно творів відомих жінок. Іноді вони цілком хвалебні, іноді навпаки. Спочатку мене трохи бентежило, що вона пише свої роздуми з такою впевненістю та називає свій смак виключеним та вишуканим, але... Може вона й права. Пам’ятаю, була тут згадка однієї письменниці в дусі «Звісно, через сто років ці твори вже читати ніхто не буде й в історію вони не увійдуть». Прозвучало грубо, але я прогуглила цю письменницю й твори її дійсно вже ніхто не читає. Як у воду дивилася. Ще пам’ятаю фрази про те, що через сто років жінки вже будуть писати набагато вільніше, мати свої кімнати й не перейматися багатьма питаннями, якими переймається Вульф. Це теж доволі приємно бачити, бо в цій області дійсно відбувся великий прогрес. Вірджинія Вульф була б дуже рада.
Звісно, не все тут стовідсотково революційне. Зустрічається багато фраз про те, що жінки й чоловіки — все ж дуже різні та живуть у двох різних світах, з яких ми просто можемо черпати різні речі. Та, звісно, на ті часи, коли були доволі чіткі відмінності між типовим днем жінки та типовим днем чоловіка, це мало сенс. Гніватися на Вульф за це ніхто не буде.
В результаті отримуємо чітку вказівку йти й писати. Бо незалежно від того, напишемо ми щось хороше чи ні й, чи будуть наші твори потрібні комусь в майбутньому, ми так чи інакше формуємо каркас, від якого хто-небудь відштовхнеться. А ніяка література не може існувати без постійної рушійної сили. Дійсно, дуже хочеться тепер щось написати. Напевно, саме це відчували чоловіки, коли читали ті есе, які автоматично возвеличували їх над половиною людства. Та хто його знає. Принаймні Вульф возвеличує куди більш об’єктивними та гуманними способами.
Хочу сказати, що Вульф неймовірно крута та розумна. От серйозно, вона сто років тому розуміла істини, які для деяких людей і зараз явно не здаються очевидними. Тут ви знайдете відповіді на набридливі запитання з категорії «Якщо жінки — рівня чоловікам, то чому вони написали так мало видатних книжок?», «Жінки давно вже мають право писати й видаватися, чому їх все ще порівняно мало?», «Чому жінки писали на меншу кількість різноманітних тем?». Вульф проводить дуже цікаві паралелі. Не тільки між тим, що жінки довгий час не могли ні заробляти, ні самі вирішувати, як їм витрачати свій вільний час, а й між тим, як сильно творчий талант та самовпевненість чоловіків підгодовував той факт, що вони могли увійти в кімнату й заздалегідь вважати себе розумнішими за половину тих, хто там знаходиться. Дійсно, це ж дуже класно, коли розумні професори пишуть, що «найбездарніший чоловік все одно буде кращим за найталановитішу жінку», а ти це слухаєш і отримуєш прекрасний стимул до дії. Все одно зробиш краще, ніж ціла половина населення!
Тут пригадується цитата Вірджинії Депант про те, що окрім загальнолюдської історії, яку жінки витримали на рівні з чоловіками, вони ще витримали й свою власну, причому не менш складну. Це дійсно вражає, що якимось чином, попри усі заборони, знаходилися жінки, які примудрялися писати. Під чоловічими псевдонімами, з купою осуду, чи тихо та непомітно, поки всі виходили з кімнати. Це ж скільки прагнення потрібно мати, щоб попри все виховати в собі стільки розуму та розуміння світу й вкласти це у твори, які досі вважаються геніальними та радо читаються. До речі, мені дуже сподобалося, що Вульф багато розказує про життя письменниць та про те, в яких умовах вони писали. Я не дуже цим цікавилася, тому було щось нове. Плюс вона розказує це «своїми словами», наче ви просто сидите поряд і балакаєте на зворушливі теми.
До речі, Вульф не відмовилася від свого особливого стилю навіть для цієї книжки. По суті, це нон-фікшн, але написаний він доволі художньо. Вульф описує, як саме вона шукала матеріали для цієї книжки, які думки в неї виникали, періодично описує природу, свої вечері та трохи відходить від основної теми заради чогось стороннього. Тому й створюється враження, що це розказують суто тобі й це максимально особиста та дружня розмова.
Також можна прочитати доволі багато особистих думок Вульф стосовно творів відомих жінок. Іноді вони цілком хвалебні, іноді навпаки. Спочатку мене трохи бентежило, що вона пише свої роздуми з такою впевненістю та називає свій смак виключеним та вишуканим, але... Може вона й права. Пам’ятаю, була тут згадка однієї письменниці в дусі «Звісно, через сто років ці твори вже читати ніхто не буде й в історію вони не увійдуть». Прозвучало грубо, але я прогуглила цю письменницю й твори її дійсно вже ніхто не читає. Як у воду дивилася. Ще пам’ятаю фрази про те, що через сто років жінки вже будуть писати набагато вільніше, мати свої кімнати й не перейматися багатьма питаннями, якими переймається Вульф. Це теж доволі приємно бачити, бо в цій області дійсно відбувся великий прогрес. Вірджинія Вульф була б дуже рада.
Звісно, не все тут стовідсотково революційне. Зустрічається багато фраз про те, що жінки й чоловіки — все ж дуже різні та живуть у двох різних світах, з яких ми просто можемо черпати різні речі. Та, звісно, на ті часи, коли були доволі чіткі відмінності між типовим днем жінки та типовим днем чоловіка, це мало сенс. Гніватися на Вульф за це ніхто не буде.
В результаті отримуємо чітку вказівку йти й писати. Бо незалежно від того, напишемо ми щось хороше чи ні й, чи будуть наші твори потрібні комусь в майбутньому, ми так чи інакше формуємо каркас, від якого хто-небудь відштовхнеться. А ніяка література не може існувати без постійної рушійної сили. Дійсно, дуже хочеться тепер щось написати. Напевно, саме це відчували чоловіки, коли читали ті есе, які автоматично возвеличували їх над половиною людства. Та хто його знає. Принаймні Вульф возвеличує куди більш об’єктивними та гуманними способами.
May 31, 2026
🎓Простір, гроші та інтелектуальна свобода: чому «Власна кімната» Вірджинії Вулф залишається маніфестом сильних
Есей Вірджинії Вулф «Власна кімната» — це не просто класика феміністичної літератури, це блискучий, місцями безжальний соціально-економічний аналіз творчості. Вулф знімає з мистецтва романтичний флер і каже прямо: поезія не народжується з повітря. Вона залежить від інтелектуальної свободи, а та, своєю чергою, — від матеріальних речей.
Текст залишає глибокий післясмак завдяки кільком ключовим лініям, які змушують переосмислити історію культури.
📍Іронія дзеркал та абсурд обмежень
Вулф починає з разючого спостереження: жінки, мабуть, є «найбільш обговорюваною твариною у всесвіті». Протягом століть чоловіки писали про них томи досліджень, водночас відмовляючи їм у базових правах. Письменниця з гострою іронією зазначає, що жінки століттями служили дзеркалом, яке мало чарівну здатність відображати постать чоловіка вдвічі більшою, ніж вона є насправді. Без цієї ілюзії величі, можливо, Земля й досі була б укрита болотами та джунглями. Але Вулф закликає вийти з цієї гри: жінкам не треба ні ненавидіти чоловіків, ні підлещуватися до них — адже за великим рахунком, у системі патріархату жоден із них не може запропонувати жінці її власну автентичність.
Контраст початку XX століття вражає: Оксфорд і Кембридж, де травою дозволено ходити лише професорам-чоловікам, а жінкам відведено куцу стежку з гравію. Бібліотеки, куди дамам зась без супроводу або рекомендаційного листа. Це ілюстрація світу, де жінка була зачинена в чотирьох стінах. Але ці мільйони років ізоляції мали зворотний ефект: стіни настільки просочилися жіночою творчою силою, цегла й штукатурка настільки нею наповнилися, що тепер ця сила нестримно рветься назовні — через ручки, пензлі, бізнес і політику.
📍Економіка творчості
Вулф безжальна у фактах: жінки завжди були бідними, і мова не про останні двісті років, а про початок часів. Вони мали менше свободи, ніж сини афінських рабів, тож не мали жодного шансу творити високу поезію. Чому у жінок не було грошей для спадку донькам? Бо все, що вони мали, ставало власністю їхніх чоловіків. Саме цей історичний страх і незахищеність тримали їх подалі від фондових бірж та фінансового капіталу.
Звідси постає знаменита формула Вулф: щоб творити, жінці потрібні дві речі — гроші та власна кімната. Тобто фінансова незалежність і особистий простір, де її ніхто не потурбує. Сьогодні ми дивимося вперед у цей «золотий вік», коли жінки нарешті отримують те, чого були позбавлені: вільний час і право на власну територію.
📍Парадокси та інтелектуальний бій
У нотатках справедливо згадується й гірке, але чесне спостереження Вулф: «жінки жорстокі до жінок, жінки взагалі не люблять жінок». Це наслідок століть конкуренції в закритому просторі, який теж потребує осмислення та подолання.
Вулф також нагадує, що художня література має триматися фактів — що правдивіші факти, то краща література. Але найсильніший фінал криється в ідеї опору. Після руйнування й катастроф завжди настає спокій і незламність. І в цьому світі, що балансує на межі нових криз, Вулф пропонує унікальний спосіб боротьби — боротьбу розумом. Ми можемо створювати ідеї, які захистять тих, хто веде реальний бій (як той молодий англійський льотчик у небі). Жорстокий розумовий бій — це мислення проти течії, здатність не піддаватися загальній інерції, а створювати власні сенси.
📍Підсумок: «Власна кімната» — це must-read для кожного, хто намагається знайти свій голос у мистецтві чи науці. Це тверезий, глибокий і надзвичайно сучасний погляд на те, що свобода думки завжди починається з матеріальної та внутрішньої незалежності.
Есей Вірджинії Вулф «Власна кімната» — це не просто класика феміністичної літератури, це блискучий, місцями безжальний соціально-економічний аналіз творчості. Вулф знімає з мистецтва романтичний флер і каже прямо: поезія не народжується з повітря. Вона залежить від інтелектуальної свободи, а та, своєю чергою, — від матеріальних речей.
Текст залишає глибокий післясмак завдяки кільком ключовим лініям, які змушують переосмислити історію культури.
📍Іронія дзеркал та абсурд обмежень
Вулф починає з разючого спостереження: жінки, мабуть, є «найбільш обговорюваною твариною у всесвіті». Протягом століть чоловіки писали про них томи досліджень, водночас відмовляючи їм у базових правах. Письменниця з гострою іронією зазначає, що жінки століттями служили дзеркалом, яке мало чарівну здатність відображати постать чоловіка вдвічі більшою, ніж вона є насправді. Без цієї ілюзії величі, можливо, Земля й досі була б укрита болотами та джунглями. Але Вулф закликає вийти з цієї гри: жінкам не треба ні ненавидіти чоловіків, ні підлещуватися до них — адже за великим рахунком, у системі патріархату жоден із них не може запропонувати жінці її власну автентичність.
Контраст початку XX століття вражає: Оксфорд і Кембридж, де травою дозволено ходити лише професорам-чоловікам, а жінкам відведено куцу стежку з гравію. Бібліотеки, куди дамам зась без супроводу або рекомендаційного листа. Це ілюстрація світу, де жінка була зачинена в чотирьох стінах. Але ці мільйони років ізоляції мали зворотний ефект: стіни настільки просочилися жіночою творчою силою, цегла й штукатурка настільки нею наповнилися, що тепер ця сила нестримно рветься назовні — через ручки, пензлі, бізнес і політику.
📍Економіка творчості
Вулф безжальна у фактах: жінки завжди були бідними, і мова не про останні двісті років, а про початок часів. Вони мали менше свободи, ніж сини афінських рабів, тож не мали жодного шансу творити високу поезію. Чому у жінок не було грошей для спадку донькам? Бо все, що вони мали, ставало власністю їхніх чоловіків. Саме цей історичний страх і незахищеність тримали їх подалі від фондових бірж та фінансового капіталу.
Звідси постає знаменита формула Вулф: щоб творити, жінці потрібні дві речі — гроші та власна кімната. Тобто фінансова незалежність і особистий простір, де її ніхто не потурбує. Сьогодні ми дивимося вперед у цей «золотий вік», коли жінки нарешті отримують те, чого були позбавлені: вільний час і право на власну територію.
📍Парадокси та інтелектуальний бій
У нотатках справедливо згадується й гірке, але чесне спостереження Вулф: «жінки жорстокі до жінок, жінки взагалі не люблять жінок». Це наслідок століть конкуренції в закритому просторі, який теж потребує осмислення та подолання.
Вулф також нагадує, що художня література має триматися фактів — що правдивіші факти, то краща література. Але найсильніший фінал криється в ідеї опору. Після руйнування й катастроф завжди настає спокій і незламність. І в цьому світі, що балансує на межі нових криз, Вулф пропонує унікальний спосіб боротьби — боротьбу розумом. Ми можемо створювати ідеї, які захистять тих, хто веде реальний бій (як той молодий англійський льотчик у небі). Жорстокий розумовий бій — це мислення проти течії, здатність не піддаватися загальній інерції, а створювати власні сенси.
📍Підсумок: «Власна кімната» — це must-read для кожного, хто намагається знайти свій голос у мистецтві чи науці. Це тверезий, глибокий і надзвичайно сучасний погляд на те, що свобода думки завжди починається з матеріальної та внутрішньої незалежності.
June 20, 2025
«Власна кімната» — найвідоміше есе Вірджинії Вульф і один із центральних текстів феміністичного руху.
Вульф починає виклад думок із прогулянки територією університету, звідки її проганяє сердитий сторож, адже газоном університету можна ходити тільки студентам (тобто чоловікам)! Далі вона прямує до бібліотеки й вирішує, що тему її майбутньої промови — "Жінка і художня література" — вона зможе розкрити лише звернувшись до письменниць минулого.
І що вона там бачить: на полиці 16 століття жодного тексту, написаного жінкою, проте в каталозі величезний список текстів про жінок, написаних чоловіками:
"Слабкість морального дужу Ж",
"Вік статевого дозрівання у Ж на Південних островах",
"Привабливість Ж",
"Ментальна, моральна і фізична нижчість Жінок", ...
У цих текстах стільки гніву на жінок... Чому чоловік, у чиїх руках сконцентровані влада й достаток, чоловік, що виносить вироки у суді, розпочинає війни, подорожує, досліджує світ, так гнівається на жінку? І чи допоможуть Вульф ці тексти у дослідженні жінок у літературі? Навряд.
Чи могла жінка 16 століття написати текст, геніальність якого зрівнялася б із Шекспіром? Точно ні, каже Вульф. Шекспір навчався грамоти, читав Овідія та Вергілія, ходив на полювання, самостійну вирушив до Лондона і легко знайшов там роботу; йому б не розсміялися в обличчя через бажання писати для театральної сцени і не зґвалтували б дорого до столиці.
Жінка 16 століття не мала власної кімнати, щоби писати у спокої, не могла заробити власної копійки, а навіть якби й могла, ця копійка, та й сама письменниця, належали чоловікові цілком.
Далі Вульф переміщується до полиці 17, 18, 19 століть, спостерігає, як і про що пишуть жінки, спочатку - тільки заможні й тільки під чоловічим псевдонімом, далі — жінки середнього класу, але чомусь — тільки бездітні й тільки прозу.
Авторка висновує, наскільки цілісною повинна була бути жінка, щоби писати, як сестри Бронте, як Джейн Остін, як Джордж Еліот, в атмосфері тотального знецінення, тиску й придушення власних талантів:
Здавалося б, такий простий концепт, — щоб писати романи (малювати, ліпити з глини, писати музику, підстав своє), жінці потрібні 500 фунтів на рік і тихий куток, — а як образно й різнобічно вона про це пише.
Згадуючи різних авторок, Вульф пояснює, чому вони обирали саме такі теми, чому писали саме так, із присмаком гіркоти й фаталізму; чому, наприклад, тільки в 19 столітті вперше в літературі звучить: "Chloe liked Olivia", — між жінками в літературі вперше є симпатія, а не заздрощі чи боротьба за чоловіка, вперше вони живуть свої літературні життя як жінки, а не як жінки якогось чоловіка (відчуйте різницю), і чому це — визначний рубікон у літературі.
І наприкінці Вірджинія Вульф, що пише цей текст у 1928 році, іронізує над Чоловіком (він бо про все має свою гучну думку), який докоряє жінці в її нездатності здобути освіту й побудувати кар'єру, коли це вже доступно в той прогресивний час. Звичайно, дурна жінка! Єдиний університет для жінок доступний із 1866, право володіти майном жінка здобула в 1880, і вже як цілих дев'ять років має право голосу! У порівнянні з тисячами років панування чоловічого роду: "the excuse of lack of opportunity, training, encouragement, leisure, and money no longer holds good".
Про це есе я можу написати есе. Дякую, Вірджиніє Вульф, за ваше слово у феміністичному русі.
10/10 ⭐️
Вульф починає виклад думок із прогулянки територією університету, звідки її проганяє сердитий сторож, адже газоном університету можна ходити тільки студентам (тобто чоловікам)! Далі вона прямує до бібліотеки й вирішує, що тему її майбутньої промови — "Жінка і художня література" — вона зможе розкрити лише звернувшись до письменниць минулого.
І що вона там бачить: на полиці 16 століття жодного тексту, написаного жінкою, проте в каталозі величезний список текстів про жінок, написаних чоловіками:
"Слабкість морального дужу Ж",
"Вік статевого дозрівання у Ж на Південних островах",
"Привабливість Ж",
"Ментальна, моральна і фізична нижчість Жінок", ...
У цих текстах стільки гніву на жінок... Чому чоловік, у чиїх руках сконцентровані влада й достаток, чоловік, що виносить вироки у суді, розпочинає війни, подорожує, досліджує світ, так гнівається на жінку? І чи допоможуть Вульф ці тексти у дослідженні жінок у літературі? Навряд.
Чи могла жінка 16 століття написати текст, геніальність якого зрівнялася б із Шекспіром? Точно ні, каже Вульф. Шекспір навчався грамоти, читав Овідія та Вергілія, ходив на полювання, самостійну вирушив до Лондона і легко знайшов там роботу; йому б не розсміялися в обличчя через бажання писати для театральної сцени і не зґвалтували б дорого до столиці.
Жінка 16 століття не мала власної кімнати, щоби писати у спокої, не могла заробити власної копійки, а навіть якби й могла, ця копійка, та й сама письменниця, належали чоловікові цілком.
«У кожної жінки, якщо вона збирається писати, повинні бути гроші і своя кімната».
Далі Вульф переміщується до полиці 17, 18, 19 століть, спостерігає, як і про що пишуть жінки, спочатку - тільки заможні й тільки під чоловічим псевдонімом, далі — жінки середнього класу, але чомусь — тільки бездітні й тільки прозу.
Авторка висновує, наскільки цілісною повинна була бути жінка, щоби писати, як сестри Бронте, як Джейн Остін, як Джордж Еліот, в атмосфері тотального знецінення, тиску й придушення власних талантів:
"What genius, what integrity it must have required in face of all that criticism, in the midst of that purely patriarchal society, to hold fast to the thing as they saw it without shrinking".
Здавалося б, такий простий концепт, — щоб писати романи (малювати, ліпити з глини, писати музику, підстав своє), жінці потрібні 500 фунтів на рік і тихий куток, — а як образно й різнобічно вона про це пише.
Згадуючи різних авторок, Вульф пояснює, чому вони обирали саме такі теми, чому писали саме так, із присмаком гіркоти й фаталізму; чому, наприклад, тільки в 19 столітті вперше в літературі звучить: "Chloe liked Olivia", — між жінками в літературі вперше є симпатія, а не заздрощі чи боротьба за чоловіка, вперше вони живуть свої літературні життя як жінки, а не як жінки якогось чоловіка (відчуйте різницю), і чому це — визначний рубікон у літературі.
І наприкінці Вірджинія Вульф, що пише цей текст у 1928 році, іронізує над Чоловіком (він бо про все має свою гучну думку), який докоряє жінці в її нездатності здобути освіту й побудувати кар'єру, коли це вже доступно в той прогресивний час. Звичайно, дурна жінка! Єдиний університет для жінок доступний із 1866, право володіти майном жінка здобула в 1880, і вже як цілих дев'ять років має право голосу! У порівнянні з тисячами років панування чоловічого роду: "the excuse of lack of opportunity, training, encouragement, leisure, and money no longer holds good".
Про це есе я можу написати есе. Дякую, Вірджиніє Вульф, за ваше слово у феміністичному русі.
10/10 ⭐️
August 31, 2026
Мінус одна зірка за діалектичні слова в перекладі. Якщо ви знаєте про що мова, коли читаєте про "подушки фотеля", я вас вітаю. До чого ці діалектизми в перекладі Вірджинії Вулф – мені важко сказати (як і повсюдні фіранки та філіжанки, наче в українській мові інши сллва раптом зникли). Ми боремось з русифікацією мови дуже активно, проте полонізація взагалі дуже сильно вітається, чомусь...
Щодо книжки – мастрід. Обожнюю іронію і тонкий гумор. Також приємно що в книгу додали ще три "короткі прози"? Одна з них, напевно, стаття кудись... Але "Роздуми про мир під час повітряної тривоги" читати ПІД ЧАС повітряної тривоги... це щось...
Із улюбленого:
"Ви хоч уявляєте скільки книжок про жінок з'являється протягом одного рокк? А хоч уявляєте скільки з них написали чоловіки? Чи знаєте, що ви, мабуть, найбільш обговорювана тварина у всесвіті?...
Питання статі та її природи могли б зацікавити лікарів та біологів; але що було дивно, а також важко пояснити, так це те, що тема статі — тобто жінки — також приваблює приємних есеїстів, легковажних романістів, молодих чоловіків зі ступенем магістра, чоловіків без жодного ступеня, а також чоловіків, які не мають жодних очевидних кваліфікацій у питанні жінок, окрім того, що вони не жінки. ...
Жінки не пишуть книжок про чоловіків — зізнаюся, цей факт я привітала з полегшенням, адже якби мені довелося спочатку прочитати все, що написали чоловвки про жінок, а потім все, що жінки написали про чоловіків, то алое, яке цвіте раз на сто років, зацвіло б двічи...".
Дуже смішать приклади класової і національної упередженості, як тут:
"Здається, не можна дозволяти дітям бігати вулицями без нагляду. Люди, які бачили, як діти ганяють, мов дикі, в росії, кажуть, що це видовище не з приємних."
Звісно, на початву 20 століття в англії були діти тільки в заможних родин, не було ніякої бідноти і ,ЗВІСНО ж, всі діти Могутньої Англії гуляли ТІЛЬКИ під наглядом!))
Щодо книжки – мастрід. Обожнюю іронію і тонкий гумор. Також приємно що в книгу додали ще три "короткі прози"? Одна з них, напевно, стаття кудись... Але "Роздуми про мир під час повітряної тривоги" читати ПІД ЧАС повітряної тривоги... це щось...
Із улюбленого:
"Ви хоч уявляєте скільки книжок про жінок з'являється протягом одного рокк? А хоч уявляєте скільки з них написали чоловіки? Чи знаєте, що ви, мабуть, найбільш обговорювана тварина у всесвіті?...
Питання статі та її природи могли б зацікавити лікарів та біологів; але що було дивно, а також важко пояснити, так це те, що тема статі — тобто жінки — також приваблює приємних есеїстів, легковажних романістів, молодих чоловіків зі ступенем магістра, чоловіків без жодного ступеня, а також чоловіків, які не мають жодних очевидних кваліфікацій у питанні жінок, окрім того, що вони не жінки. ...
Жінки не пишуть книжок про чоловіків — зізнаюся, цей факт я привітала з полегшенням, адже якби мені довелося спочатку прочитати все, що написали чоловвки про жінок, а потім все, що жінки написали про чоловіків, то алое, яке цвіте раз на сто років, зацвіло б двічи...".
Дуже смішать приклади класової і національної упередженості, як тут:
"Здається, не можна дозволяти дітям бігати вулицями без нагляду. Люди, які бачили, як діти ганяють, мов дикі, в росії, кажуть, що це видовище не з приємних."
Звісно, на початву 20 століття в англії були діти тільки в заможних родин, не було ніякої бідноти і ,ЗВІСНО ж, всі діти Могутньої Англії гуляли ТІЛЬКИ під наглядом!))
August 17, 2025
Вірджинія Вулф написала цей есей в 1928 році. Він базується на 2 лекціях, які авторка прочитала для студенток жіночих коледжів. Тема цих лекцій була “Жінки та художня література”. Письменниця роздумує про жінок та їхнє місце в літературі: як жінок зображують чоловіки в літературі, як жінок зображують самі жінки, що заважає жінкам писати, як пишуть чоловіки, а як жінки, чому жінки почали писати лише в Вікторіанську Англію, чому лише романи, і причому тут гроші.
Так поступово-поступово, шукаючи відповіді на ці і купу інших питань, вона досліджує становище жінок в різні періоди часу. І приходить до відомого висновку, що
"жінка, якщо вона має намір писати, повинна мати гроші та власну кімнату.”
Вірджинія Вулф підкреслює, що існує економічна свобода та інтелектуальна свобода.
Економічна свобода - це ті 500 фунтів (десь близько 5000 на сучасний курс), які дають незалежність від чоловіка, від родичів, від роботи і дають змогу віддатися саме письменництву.
Інтелектуальна ж свобода - це мати власний голос, відкинувши всі правила та тиск суспільства. Це про хоробрість писати, нікого не слухати і не соромитись того, про що ти пишеш. Ось тому треба мати власну кімнату, і як простір, де ти можеш писати, і простір, де ти можеш бути справжньою, бути собою.
“Власна кімната” - це найкращий жіночий стендап про фемінізм. Ну або ж як би Вірджинія Вулф була б жива, то це міг бути чудовий виступ на TED Talks.
Стільки насолоди від тексту як естетичного, так і інтелектуального, останній раз я отримувала від “Орландо” (збіг?)). Це такий мікс емоцій: приємне хвилювання, задоволення, страх (чи не розчаруююсь я?). Я прям відчувала як мурахи бігають по тілу від цього тексту.
Мене захоплює як логічно одна думка перетікає в іншу. Мабуть, саме спостереження за ходом її думки мене найбільше вразило.
І всі ці важливі, глобальні ідеї подаються часто з гумором, іронією, висміюванням і суспільства, і чоловіків зокрема. Ну заценіть:
"Одна з найбільших переваг жінки полягає в тому, що вона може пройти повз навіть надзвичайно гарну негритянку без бажання зробити з неї англійку.”
Я навіть не знаю, що найбільше мене зачепило, бо відповідь - все))
Ось Вулф порівнює Джейн Остін та Шарлотту Бронте. Якщо коротко, то авторка роздумує чому Остін крута і чому Шарлотта так і не змогла повністю розкрити свій геній.
"Вона (Шарлотта Бронте), як ніхто інший, знала, наскільки міг би розквітнути її геній, якби він не марнувався під час самотніх споглядань далеких полів; якби їй були даровані досвід, спілкування та подорожі. Але вони не були їй дарован, навпаки, їй у них було відмовлено; і ми повинні прийняти той факт, що всі ці чудові романи: «Вільєтт», «Емма», «Буремна вись», «Міддлмарч» — написали жінки, чий життєвий досвід був обмежений подіями, які могли відбутися в будинку шанованого священника.”
А ось Вірджинія Вулф препарує книги, пояснюючи чому цей автор, авторка чи твір геніальний. Захопливо спостерігати за цією критикою, за її висновками чи відчуттями саме з боку літературознавиці.
Не менш цікава її ідея “ідеальної” літератури, яка має бути андрогінною (привіт “Орландо”):
“Власна кімната” - це сильна книга про важливе, не даремно її відносять найважливіших текстів про фемінізм. Але написано це легко, іронічно. Читається на одному диханні. Так, це не примітивний текст. Тут купа літературних відсилок, натяків, алюзій. Проте це так елегантно та вишукано подано, що просто млієш від краси тексту.
Варто читати всім, щоб усвідомити, який шлях подолала жінка на шляху до письма. Особливо раджу читати любителям фраз «а чого так мало жінок в літературі/музиці/науці/…».
Мій телеграм канал КнигомАнка
Так поступово-поступово, шукаючи відповіді на ці і купу інших питань, вона досліджує становище жінок в різні періоди часу. І приходить до відомого висновку, що
"жінка, якщо вона має намір писати, повинна мати гроші та власну кімнату.”
Вірджинія Вулф підкреслює, що існує економічна свобода та інтелектуальна свобода.
Економічна свобода - це ті 500 фунтів (десь близько 5000 на сучасний курс), які дають незалежність від чоловіка, від родичів, від роботи і дають змогу віддатися саме письменництву.
Інтелектуальна ж свобода - це мати власний голос, відкинувши всі правила та тиск суспільства. Це про хоробрість писати, нікого не слухати і не соромитись того, про що ти пишеш. Ось тому треба мати власну кімнату, і як простір, де ти можеш писати, і простір, де ти можеш бути справжньою, бути собою.
“Власна кімната” - це найкращий жіночий стендап про фемінізм. Ну або ж як би Вірджинія Вулф була б жива, то це міг бути чудовий виступ на TED Talks.
Стільки насолоди від тексту як естетичного, так і інтелектуального, останній раз я отримувала від “Орландо” (збіг?)). Це такий мікс емоцій: приємне хвилювання, задоволення, страх (чи не розчаруююсь я?). Я прям відчувала як мурахи бігають по тілу від цього тексту.
Мене захоплює як логічно одна думка перетікає в іншу. Мабуть, саме спостереження за ходом її думки мене найбільше вразило.
І всі ці важливі, глобальні ідеї подаються часто з гумором, іронією, висміюванням і суспільства, і чоловіків зокрема. Ну заценіть:
"Одна з найбільших переваг жінки полягає в тому, що вона може пройти повз навіть надзвичайно гарну негритянку без бажання зробити з неї англійку.”
Я навіть не знаю, що найбільше мене зачепило, бо відповідь - все))
Ось Вулф порівнює Джейн Остін та Шарлотту Бронте. Якщо коротко, то авторка роздумує чому Остін крута і чому Шарлотта так і не змогла повністю розкрити свій геній.
"Вона (Шарлотта Бронте), як ніхто інший, знала, наскільки міг би розквітнути її геній, якби він не марнувався під час самотніх споглядань далеких полів; якби їй були даровані досвід, спілкування та подорожі. Але вони не були їй дарован, навпаки, їй у них було відмовлено; і ми повинні прийняти той факт, що всі ці чудові романи: «Вільєтт», «Емма», «Буремна вись», «Міддлмарч» — написали жінки, чий життєвий досвід був обмежений подіями, які могли відбутися в будинку шанованого священника.”
А ось Вірджинія Вулф препарує книги, пояснюючи чому цей автор, авторка чи твір геніальний. Захопливо спостерігати за цією критикою, за її висновками чи відчуттями саме з боку літературознавиці.
Не менш цікава її ідея “ідеальної” літератури, яка має бути андрогінною (привіт “Орландо”):
“Власна кімната” - це сильна книга про важливе, не даремно її відносять найважливіших текстів про фемінізм. Але написано це легко, іронічно. Читається на одному диханні. Так, це не примітивний текст. Тут купа літературних відсилок, натяків, алюзій. Проте це так елегантно та вишукано подано, що просто млієш від краси тексту.
Варто читати всім, щоб усвідомити, який шлях подолала жінка на шляху до письма. Особливо раджу читати любителям фраз «а чого так мало жінок в літературі/музиці/науці/…».
Мій телеграм канал КнигомАнка
February 27, 2026
Старенькій вже близько вісімдесяти, але якби хтось запитав її, шо для неї означає її життя, вона відповіла б, що пам'ятає вулиці, освітлені на честь битви під Балаклавою, або що чула, як у Гайд-парку стріляли з гармат на честь народження короля Едварда VII. І якби хтось запитав її, прагнучи зафіксувати момент з датою і порою року: "А що ви робили 5 квітня 1868 року або 2 листопада 1875 року?" - вона з розмитим поглядом відповіла б, що нічого не пам'ятає. Бо всі обіди приготовано, тарілки і чашки вимито, дітей спроваждено до школи і розіслано по світу. Нічого не залишилося від цього всього. Все зникло. Жодна біографія, жодна книжка з історії не розповість нам про це жодного слова. А романи, самі того не бажаючи, неминуче брешуть.
December 10, 2022
Це перший твір Вірджинії Вулф, який мені довелося прочитати. Я читала рецензії, що стиль письма авторки доволі специфічний і, як і будь-який інший письменник чи письменниця, має свою публіку. Тому я думаю, «Своя кімната»— це хороший старт і менш експресивний у розумінні творчості В. Вулф.
Есе є чудесною, можливо навіть просвітницькою, роботою для жінок і про жінок. Авторка пропонує читачу пройти шлях її думок, блукати вулицями свідомості і збагнути як вона дійшла до думки, чому 500 фунтів у рік та своя кімната сприятимуть жінці відкритись у творчості.
Загалом, рекомендую для ознайомлення точно.
Есе є чудесною, можливо навіть просвітницькою, роботою для жінок і про жінок. Авторка пропонує читачу пройти шлях її думок, блукати вулицями свідомості і збагнути як вона дійшла до думки, чому 500 фунтів у рік та своя кімната сприятимуть жінці відкритись у творчості.
Загалом, рекомендую для ознайомлення точно.
October 13, 2023
Це книга яку б я радила читати жінкам!
А ще чоловікам, які дуже активно доказують що в жінок і чоловіків рівня права…
Рівні права на розвиток/самовираження та прийняття у цьому світі
Цю книги варто читати, щоб зрозуміти через що довелося пройти жінкам, щоб просто «вирвати» свій клаптик простору у світі літератури
І я впевненістю можу сказати, що в книзі мова йде не тільки про літературу/письменництво
Червоною ниткою там тягнеться суть життя кожної жінки
Як суспільство вказує на її місце, як «мʼяко» зжимає той простір, в якому є місце розкрити своє я та продемонструвати свої можливості
І як ці можливості можуть «травмувати» чоловіче его!
А ще чоловікам, які дуже активно доказують що в жінок і чоловіків рівня права…
Рівні права на розвиток/самовираження та прийняття у цьому світі
Цю книги варто читати, щоб зрозуміти через що довелося пройти жінкам, щоб просто «вирвати» свій клаптик простору у світі літератури
І я впевненістю можу сказати, що в книзі мова йде не тільки про літературу/письменництво
Червоною ниткою там тягнеться суть життя кожної жінки
Як суспільство вказує на її місце, як «мʼяко» зжимає той простір, в якому є місце розкрити своє я та продемонструвати свої можливості
І як ці можливості можуть «травмувати» чоловіче его!
August 11, 2026
Дуже довгий есей. Дуже важлива власна кімната та певні заощадження, якщо ми хочемо, щоб сестра Шекспіра могла написати великі речі. Сестра Шекспіра може написати і мідіокр речі, але у неї має бути можливість писати та сміливість в собі. Треба створювати умови, оточення, структури, інституції, щоб людина квітнула та процвітала, проявлялася. Людина менш чи більш талановита - не має значення. Ті умови треба створювати самим, бо їх так просто ніхто не дає
June 17, 2023
Вірджинія Вульф в 1928 році базує, як нині це робить Оксана Забужко. Це неймовірне задоволення. Вірджинія не просто знає, вона розуміє, про що говорить. Аналізуючи та наводячи аргументи, показуючи з боку звичайної жінки, вона доносить головну суть так, як це вміє зробити не відірвана від реального життя інтелектуальна людина
October 1, 2023
Я нібито поговорила з подругою, яка живе в 1928 році. Немов між мною і Вірджинією Вулф тривав діалог поза часом, незважаючи на різницю в майже сто років.
Дивно усвідомлювати як припущення авторки про життя жінок через сто років, потрапляють у саму суть.
Напрочуд приємний досвід читання та знайомствo🤍
Я посміхалася і водночас сумувала, есе заряджене жіночою силою😂💣⚡️
Дивно усвідомлювати як припущення авторки про життя жінок через сто років, потрапляють у саму суть.
Напрочуд приємний досвід читання та знайомствo🤍
Я посміхалася і водночас сумувала, есе заряджене жіночою силою😂💣⚡️
November 27, 2019
Відповідь на питання «чому в історії не було більше письменниць».
У програмі:
- важливість власного простору;
- важливість фінансової незалежності;
- жіноча дружба;
- жінки в літературі.
У програмі:
- важливість власного простору;
- важливість фінансової незалежності;
- жіноча дружба;
- жінки в літературі.
July 23, 2023
дуже розумна жінка, але чомусь ділить світ на чоловіче і жіноче
Displaying 1 - 30 of 41 reviews
